«Незгасна сила пам’яті». Архівні документи, спогади очевидців та роздуми сучасника про голодомор 30-х років
«Незгасна сила пам’яті»
архівні документи, спогади очевидців та роздуми сучасника про голодомор 30-х років
«Наші уявлення про Голодомор 1932-33 років до останнього часу були позбавленні конкретики. Думалося, це було десь далеко, за межами рідного села, району і Запорізької області, яка швидко індустріалізувалася, а відтак – була забезпечена продовольством...
Виявилося, що трагедія не оминула нас, що Голодомор охопив весь наш родючий край, що його жертвами стало багато наших земляків, жителів Приазовського району. Про це переконливо свідчать факти, зібрані в даній книзі…»
Доктор історичних наук, професор, проректор Запорізького національного університету Ф.Г. Турченко.
Однією з книг на виставці «Свіча Голокосту не згасне» є «Незгасна сила пам’яті», видана в смт. Приазовське в 2008 році , в якій зібрані архівні документи, спогади очевидців про голодомор 30-х років.
До вашої уваги уривок- спогад Тубальцевої Ніни Іванівни (1923 року народження , яка у голод жила в Олександрівці) :
« Мені аж страшно, як згадаю! Далекий 1933-ій рік, рік голодомору. Це був справжній штучний голодомор. Пам’ятаю, як прийшли до нас один чоловік і дві жінки. Чоловіка я не пам’ятаю, а з жінок була дуже активна Ткаченко Соломія і ще якась Горпина (не пам’ятаю її прізвища). Біля воріт стояла підвода, а ця трійка нишпорила скрізь. Шукали вони у нас все, що можна було людині їсти. Запам’яталося мені, що вони знайшли в миснику (невеличка шафа) у баночках півлітрових пшоно і ще якусь крупу. Забрали все чисто, до однієї зернинки. Вони пішли, а у нас навіть на завтра нічого не було їсти. Молока навіть не було. Бо корову забрали в колгосп. Почалося у нас голодне життя, батько сушив бадилля з кукурудзи, ми товкли його в ступі й пекли з нього коржики. Батько мій – Останній Іван Антонович, мама Степанида Архипівна. У батьків було троє дітей – всі три дівчинки, з нами жили ще бабуся Марія (татова мама) та дві її дочки – Марфа та Саня. Всі вони втрьох часто ходили у місто Мелітополь для того, щоб обмінювати речі на продукти харчування. Бувало вони прийдуть додому, ноги болять, бо ходили ж пішки, принесуть кілька стаканів чого з їжі, з чого можна було зварити суп або якусь похльобку. Прийшов час коли вже нічого було носити у місто, бо вже все виносили, сиділи, як кажуть на бобах, а насправді бобів тих давно вже не було, бо їх забрали такі як Горпина з Соломією. Зиму ми з горем навпіл пережили , а от навесні почала наша сім’я гинути. Першою померла від голоду Катерина, а потім не стало Анюти, обидві мої сестрички померли! Каті було років 4 чи 5, а Анюті не було ще й 9-ти. Простудився на роботі батько. Мало того, що їсти не було нічого, ще й ліків ніяких не було. Ховали померлих по кілька чоловік в одну могилу, бо була в той час велика смертність людей. Одна за одною залишалась порожніми сільські хати. Навесні, коли вже розпочалися роботи у полі, моя мама прополювала бавовну. Якось непогожого дня, знесилена мама впала на полі, бо вона на той час уже вся опухла була, ноги у неї були як колоди, відвезли її до селища Нечкіно, де жили на той час її батьки. Через деякий час приїхали за мною. Так і жили ми у дідуся та бабусі аж до того часу, поки на городі не почала стигнути пшениця. Сім’я маминих батьків була"невеличка" – з 18 дітей.
Пам’ятаю як бабуся пекла перепічку завбільшки з велике сито, поріже вона ту перепічку на шматочки менші, ніж сірникова пачка та роздає всім, і нам з мамою. Можливо, у їхньому селищі активісти були добріші серцем, адже не все забрали у бабусі й дідуся.
Коли повернулися ми з мамою, то наша пшеничка на городі була вже напівстиглою. Зустріла нас вдома тітка моя, Марфа, вся в сльозах – померла бабуся Марія. Наварила вона пшениці, наїлась та й померла. Почали ми м’яту ту пшеничку, сушити її, бо вона була все ще не стигла, потім товкли в ступці. Робила мама чи пишки, чи ще щось. Ще пам’ятаю, що коли була жива бабуся, то наші ходили до моря, або лиману, збирати там бички, жарили їх (самі не завжди їли) та несли до міста продавати, щоб купити щось для приварку. Якось тітки мої пішли у Степанівку до моря, а ми з мамою до лиману, бо лиман був ближче. Вийшли ще з вечора, щоб до ранку дійти. Раптом по дорозі, нас застав дощ. Добре що хоч у полі були якісь копиці сіна, ми – з головою у те сіно. Довго йшов дощ, нарешті ми вирішили повернутися додому. Дійшли якось до села. Зайшли в першу ж порожню хату, пересиділи там до ранку і пішли. Коли ми повернулися, тітки мої вже прийшли з бичками, їм пощастило більше, ніж нам з мамою. Бабуся піджарила ті бички, а з ікри зробили котлети. Бабуся дала й мені таку котлету, так от ту котлету я пам’ятаю вже 60 років!
Коли мама пішла працювати – вдень на полі, а вночі – на молочно-товарній фермі сторожувала. Так от коли вона вранці приносила глечик молока мені, це ми вважали за щастя, пригадую випадок з тим молоком, випадок який мені зараз соромно згадувати. Соромно, перш за все, перед мамою, хоч її вже не має в живих. Пішла якось мама на роботу, а мені наказала: «Дивись, донечко, у нас є глечик кисляку, коли прийду з роботи, зроблю пишечок з кисличка». Я той кисличок куштувала-куштувала, поки у тому глечику не залишилося. Сиділа я й думала про те, що ж мені скаже мама, як прийде з роботи. А мамо, царство їй небесне, прийшла подивитись на глечик, нічого мені навіть не сказала. Напекла пишок, поїли ми та водичкою запили і все. Проте мені було якось не по собі. Дуже соромно було.
Недалеко від нашого дому був невеликий базар. На той базар приносили люди продукти із села Дунаївки, що од нас 5 чи 6 км. Та от одна тітка (болгарка) сиділа та щось там продавала. У руках вона тримала великий окраєць хліба, сидить і їсть той хліб. Невеличка крихта того хліба упала на землю. Стала я біля тієї крихти, стою, ніхто ніби то на мене не звертає ніякої уваги. З’їла тітка той окраєць, підняла ту крихту і дала мені. З того часу, де б я не побачила крихту – пригадую ту, що дала мені та тітка».